Сьогодення вражає нас абсурдністю і гротескністю москвофільських тенденцій в багатьох регіонах України. Мітинги з плакатами Сталіна, захист комуністичних святинь – пам’ятників Леніну, відкриття пам’ятників російським самодержцям, лозунги за Рассєю і Совітський Союз…

Безглуздість і неспівставність Радянського Союзу і царської та сучасної Россії незаперечна, проте люди, які підтримують на мітингах, зборах і соц.мережах ці ідеології, одні і ті ж самі… Часто від людини, яка, здавалось би, є переконаним комуністом, виривається схвальний відгук політики Путіна… Здається, ці люди підтримують що завгодно, аби лиш на зло для власної держави.

Україна знаходиться в інформаційному полі Росії. В нас виливають інформаційний бруд російські канали, російське радіо, російських газет куди більше, ніж українських. В Україні стрімко збільшується число російських шкіл завдяки старанню Табачника і його лакиз із галузі освіти. Якщо порівняти інформаційну окупацію України і фізичну – Грузії, то виявиться, що Україна більше окупована інформаційно, ніж Грузія фізично. З російських каналів рядовий українець ніколи не дізнається про справжню ситуацію в Грузії, геноцид в Абхазії та північній Осетії, який проводить Росія…

З російських новин наш північний сусід постає таким собі національно-культурним монолітом, де стрімко розвивається економіка, урядом і президентом вирішуються державні справи, могутня армія… «Це Русь могучая…» як сказано у Подерв’янського.

Але давайте подивимось правді в очі. «Русь» ніколи не була монолітом ні в національному, ні в культурному плані, так сталось, що саме Росія увібрала в себе культуру і більшу частину населення Великої Орди, тому і відношення до своїх же, так званих російських народів було, є і буде відповідне. Росія, а не Україна, до сих пір займається етнічними чистками( згадаємо Абхазію, Осетію, Чечню). Внаслідок захоплення Кавказу і геноциду численних народів цього регіону відбувається зворотній ефект – кавказькі народи колонізують історично російські Москву І Санкт Петербург, і відповідно ставляться до корінного населення. Життя в російських містах далеко не таке спокійне, як в наших.

Потужність російської армії забезпечується в основному підконтрольними медіа. Війни в Чечні та Грузії ілюструють нездатність «могучої» армії вчитись на своїх помилках. Кількість жертв в будь якій війні  у росіян набагато перевершує чисельність жертв ворога ( наприклад, в Лівонській війні, яка обернулась для Івана Грозного повним провалом, 57 тисячна армія була розбита 17-тисячною армією Стефана Баторія та 8-тисячною шведською армією). Основні втрати як грузинів, так і чеченців були серед мирного населення. Випливає цілком слушне питання: якщо Росія не може впоратись Чечнею, то як вона зможе перемогти голодну і обдерту, але 170-тисячну армію України?

З цього приводу приводжу старий анекдот з книги Валерія Бобровича «Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима»:

Сидять в Ленінській кімнаті Александр Македонський та імператор Наполеон. Македонський дивиться по телевізору парад Совітської Армії на Червоній площі. Наполеон, у кутку, гортає підшивку газети «Правда».

Македонський:

• Якби в мене була така армія, я завоював би увесь світ.

Наполеон:

• Якби в мене була така преса, то ніхто ніколи не дізнався б про мою поразку при Ватерлоо»

Український глядач/читач отримує стільки ж пропаганди, як і російський, що є реальною загрозою національної безпеки. Війна проти України провадиться через промивку мізків населенню, яке все більше занепадає духовно, не читає книжок, а, отже, не може формувати власну думку стосовно сучасного стану справ. Рейтинг Партії Регіонів та комуністів сукупно свідчить про величезний відсоток політично та історично безграмотного населення в Україні. Імена визначних національних героїв Бандери та Шухевича у численного зденаціоналізованого компоненту асоціюються з фашизмом( і це при тому, що ніхто з цих людей не ознайомлювався з працями та діяльністю українських націоналістів, з їх боротьбою з німецькими, польськими, угорськими і радянськими окупантами). Особливо обурює розквіт панслов’янських проросійських організацій. Автор статті також виступає за братання слов’ян, але маємо пам’ятати, що саме Москва є споконвічним ворогом слов’янських земель. Саме московити спільно з татарами каменя на камені не залишили від слов’янських Новгорода і Пскова, вирізали усе населення, населивши натомість чуддю, муромою, мордвою та іншими іншими фіськими племенами.

Своя держава в будь якому разі краще, ніж чужа. В своїй державі є за що боротись. У власній державі ти на своєму місці, в своїй рідній хаті. Якою б відверто ворожою не була влада, це все таки наша земля. Зрадників не любить ніхто, навіть ворог, який ними користується. Коли ворог перемагає, летять голови, і першими – голови зрадників.

Источник: h.ua

You have no rights to post comments