Найкращий український письменник року, що минув, за версiєю BBC, — Юрiй Винничук, людина, овiяна легендами. Його остання книжка, “Танго смертi”, на думку критикiв, чи не перший справдi визначний прозовий твiр з часiв Олеся Гончара.

Втiм, сам Винничук не має часу купатися у променях слави. Крiм усього, вiн активний критик нинiшньої влади, а його регулярнi iронiчнi й зухвалi полiтичнi виступи заважають добре спати багатьом владоможцям. Сьгоднi Юрiй Винничук — наш гiсть, i ми говоримо з нами саме на полiтичнi теми.

– В одному з iнтерв’ю я прочитала такий ваш прогноз: “Восени вiдбудуться парламентськi вибори. Влада, розумiючи, що виборiв не виграє, буде вдаватися до грубих фальсифiкацiй. Це викличе нову хвилю народного гнiву i на цьому кар’єра Януковича закiнчиться”. Що ви тепер у зв’язку з цим можете сказати?

– Скажу малоприємну рiч. Мiй оптимiзм розбився об одну прикру реальнiсть, яку я збагнув лише недавно: наша опозицiя насправдi не дуже вiдрiзняються вiд регiоналiв. У мене iнколи навiть таке враження складається, що кожен iз них таємно мрiє стати Януковичем. Ось тому люди це iнтуїтивно вiдчувають i не вiрять полiтикам, навiть опозицiйним. А тому поки що не готовi бунтувати по-справжньому.

Iсторiя з тушками Табаловами мене узагалi приголомшила: ми ж не повiй вибирали, а депутатiв. От в Iталiї колись вибрали проститутку Чичолiну, i вона не соромилася того, що проститутка, вiдверто демонструвала свої цицьки. А цi спочатку вдають, що вони непорочнi херувими, а потiм продаються. А тодi вже демонструють свої костюми i годинники. Вони не мали жодного права мiняти орiєнтацiю. Жванiя белькоче про якесь “право вибору”. Нема у них жодного права. Це у нас є право вибору, а вони своє право нехай запхають в одне мiсце.

Ось днями народний депутат Олександр Бригинець покинув новорiчне святкування “Батькiвщини” лише тому, що забаву вели двома мовами, а на сценi крутили задницями “пающiє труси”. “Не маю нiчого проти росiйської, — пояснив вiн, — але не на заходi фракцiї, яка вiдстоює українську мову”. Замiсть того щоб зiбратися скромно у своєму колi, цi нашi скороспеченi вождi вирiшили, що вони нiчим не гiршi вiд “бiло-голубих”. Чому б їм не порозважатися пiд московську попсу?

Бiльшiсть опозицiонерiв i регiонали — одного поля ягоди. Вiдмiнностi мiж ними не надто виразнi, i сповiдують вони тi самi цiнностi: попса i грошi.

– Ви вiдчуваєте сповзання України до такої ж диктатури, як у Бiлорусi або тiєї, яка була в СРСР?

– У вiк iнтернету i мобiльного зв’язку це вже неможливо. Винятком можуть бути такi тоталiтарнi заповiдники, як Куба i Пiвнiчна Корея. Нас, правда, уже не ведуть пiд примусом у свiтле майбуття, зате тихенько ведуть у глухий феодалiзм. Уже маємо короля i його кронпринцiв, королева, щоправда, в опалi, зате є барони i барончики, князi i князьки, графи i графинчики, а усiляких “швальє” хоч гать гати. При чому цей феодалiзм не європейський, а середньоазiйський: до влади допускаються лише вихiдцi з одного аулу.

Воно може бути тупе як валянок, але своє. Час вiд часу цi валянки переставляють мiсцями саме через їхню тупiсть, i це називається проведенням реформ. А щоб валянки рухалися у правильному напрямку, їм на допомогу приходять лаптi: Саламiтiн, Калiнiн, Азаров, Арбузов, Колобов. А що може народитися доброго iз такого симбiозу?

– Що має статися, аби люди вiдчули, що країна почала рухатись у правильному напрямi?

– Можна тiльки подивуватися, а потiм хiба вжахнутися, яка велика, ба навiть печерна лють нуртує в українцях, скiльки лайок, матюкiв i прокльонiв фонтанують щоразу, коли мова заходить про депутатiв, причому не важливо, якої полiтичної сили. Дiйшло до такої межi, за якою свiтить хiба нова гайдамаччина. Народ готовий знову “рiзать усе, що паном звалось”.

Як на мене, бунт проблеми не розв’яже, не зробить нас мудрiшими чи охайнiшими.

– Хто винен у такiй ситуацiї?

– Народ не має тiєї свiдомостi, яку вiн мав у минулому. Українцi ХIХ столiття — це ще високоморальнi, масово непитущi й побожнi люди, якi бережуть традицiї, мову, шанують старших, хазяйновитi. Але — несвiдомi свого українства. Коли дiйшло до можливостi вибороти свободу пiд час московсько-української вiйни 1918 –1920 рокiв, то iдею державностi несли сiчовi стрiльцi. Юрко Тютюнник, займаючи українiзацiєю фронтових вiйськ, писав, що коли вiн скомандував: “Українцi! Два кроки вперед!” — вийшло кiльканадцять, “Малороси!” — вийшло вже кiлькадесять, а коли вигукнув “Хохли!” — виступило кiлькасот. Причина тодi була зрозумiла: при тiй цензурi, яка iснувала на початку ХХ столiття i при цiлковитiй заборонi мови у ХIХ столiття iнтелiгенцiя не мала змоги впливати на свiдомiсть народу.

Iнша ситуацiя нинi. Iнтелiгенцiя має змогу впливати, має засоби, але — не знаходить слiв.

– Який ваш рецепт розвитку України?

– Я бачу, що iншого рецепта, крiм того, який застосував колись Мойсей для свого народу, для нас не iснує. Минув 21 рiк, ще зосталося 19 блукати пустелею, доки не вимруть усi зараженi совєтською бацилою. Ми мусимо змiнитися ментально.

Українцi, на жаль, за роки колонiалiзму зазнали величезних втрат. Досить порiвняти 1912 рiк iз 2012-м i побачите, де ми опинилися. Нагадую в 1912 ми мали Богдана Лепкого, Михайла Грушевського, Володимира Липинського, Володимира Гнатюка, Миколу Леонтовича, Володимира Винниченка, Дмитра Донцова, Ольгу Кобилянську, Гната Хоткевича, Миколу Вороного, Олександра Олеся, Василя Стефаника, Михайла Яцкова. Ще жили Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Iван Франко, IванНечуй-Левицький, Панас Мирний!

А що ми можемо протиставити цiй плеядi у 2012 роцi? Жодного iсторика рiвня Грушевського, жодного публiциста рiвня Донцова, жодного етнографа рiвня Гнатюка, жодного композитора рiвня Леонтовича, жодного письменника рiвня Франка або Винниченка. Народ зостався сам на сам, а елiта все ще перебуває у пiдлiтковому вiцi. Хiба, наприклад, у мiжвоєнний перiод у Галичинi хтось бачив таке на селах, щоб люди скидали смiття де тiльки хочуть: у балку, в лiс, в рiчку? Люди тодi навiть дверей не зачиняли на ключ, а приставляли до них палицю, i це означало, що господарiв нема.

– На вашу думку, Янукович як Президент — не може, не хоче чи не вмiє?

– Думати можна рiзне, а правда може бути iнакша. Часто такi люди у своєму колi дуже милi, компанiйськi. Менi Янукович не здається таким залiзним господарем, яким його намагалася змалювати Герман. Це просто важкий тупий предмет, неосвiчений, невихований, недалекий. Але керований. I там, звiдки ним керують, знали добре, чим їм пiдходить саме вiн. А всi iншi — це статисти, люди, якi в жоднiй iншiй країнi нiколи б не зробили такої кар’єри. Який господарник з Азарова, Бойка чи Колесникова? Це ж люди з минулого, сучаснi неуки. Вони умiють лише освоювати грошовi потоки, а не економiкою керувати.

– Як вважаєте, пiдозри, що партiя “Свобода” вигiдна Януковича виправданi?

– Я скажу таке. Коли Кучма балотувався проти комунiста Симоненка, на телебаченнi нi з того нi з сього почали з’являтися фiльми про Голодомор, розстрiли й iншi злочини комунiзму. До того часу такого не було! Там коли-не-коли щось показали. А це щодня.

На наступних президентських виборах може бути те саме. Тiльки вже пiдуть кадри про лютих бандерiвцiв, “смерть жидам-москалям”. Вiдразу знову органiзують напiвмертвий “Тризуб”, який самi ж кагебiсти й створили. А потiм ця органiзацiя агiтувала за Кучму i за аграрiїв. Одне слово, якщо Тягнибок пiде у президенти, усе стане зрозумiлим.

– Що для вас Україна?

– Я її страшенно люблю, але вона мене доводить до сказу — вся Україна, вся її iсторiя. Це дивовижна iсторiя народу, який столiттями не мiг зiбратися докупи i впорядкувати свої намiри та бажання створити державу. Великий народ, якому судилося мати немудрих вождiв i володарiв. Трагедiя в тому, що й досi у нас нема лiдера, а тi, що вигулькнули в 2004-му, не виправдали себе. Невдахи вершать нашу долю: як не бухгалтер Петлюра, то бухгалтер Ющенко, то екс-зек Янукович. Але виннi у цьому, мабуть, ми самi, бо таких обираємо. Тому вчитись нам треба i книжки читати. Це таки доможе нам стати мудрiшими.

Ксенiя ПIДГIРНА, maidanua.org

You have no rights to post comments