Скажу відразу, що в цій статті я не збираюсь порівнювати будь-кого з людських істот з пацюками, відомими широкому загалу ще як щури або – якщо російською – криси. Ці несимпатичні персонажі з'являються перед народом виключно, як таке собі «наочне обладнання», що допомагає проілюструвати те, що відбувається у нашій країні от вже останні два десятиліття, а також – краще зрозуміти логіку процесів, які в Україні відбуваються. Це означає – спрогнозувати хід подій хоча б на відносно короткий термін.

Змушений вдатись до такої ілюстрації в силу її досить значної наочності, також – прошу вибачення у людей з гарною уявою чи слабкими нервами за присутній у написаному деякий натуралізм. Хоча, відверто кажучи, те, що відбувається в Україні повинно було б вже притупити уяву і зміцнити нерви наших читачів.

Колись, ще в совєцькі часи, мені розповідали про один зі способів, який дозволяє достатньо швидко і надійно позбавитись від щурів навіть у досить великому приміщенні. Приводили приклад застосування цієї «антищурячої технології» на одному з продовольчих складів. Для того, щоб позбавитись від щурів, потрібно спочатку спіймати їх декілька, розповідали – досить шести-семи особин. Спійманих пацюків не треба вбивати – достатньо залишити їх у клітці і не давати їсти. Голодні щури через деякий час починають битись між собою і поїдати слабших. Дуже швидко залишаються двоє найсильніших, а через деякий час і вони в боротьбі виясняють – хто буде жити, а хто – зовсім навпаки. Того пацюка, який залишився – випускають на волю. Закріплена таким чином звичка нищити собі подібних заставляє «суперщура» полювати на своїх колег і після короткого часу він їх винищує вщент, хто ж трохи розумніший – тікає світ за очі. Після чого наступає затишшя – репутація «суперпацюка» гонить «простих» пацюків від страшного для них місця (а ці тварини, кажуть, досить розумні), а в кого з інтелектом тугувато – стають жертвами «щурячого канібала». Наступне нашестя щурів можливе лише після того, як «суперпацюк» помре своєю смертю.

Ця проста і трохи жорстока ситуація непогано моделює процеси, які вже відбулись і відбуваються зараз в Україні. Щоб переконатися в цьому, давайте прослідкуємо за періодами.

90-ті роки – майбутні олігархи (тоді ще й слова такого не знали) вже виділились з натовпу і починають привласнювати (поки що – порівняно невеличкі) шматки колись загальнонародної (нічиєї) власності. Однак, хоча такої власності ще багато, а майбутні олігархи ще порівняно слабкі, відразу виникає запекла боротьба – занадто багато претендентів на дармовий пиріг. Ті, хто пережили в цій країні 1990-ті роки, звичайно пам'ятають і групи «братків», часто – в малинових піджаках, які з діловим видом курсували по країні і, розправляючись з конкурентами, привласнювали поки що невеликі торговельні і промислові об'єкти. З того часу в лексикон ввійшли слова і словосполучення «разборки», «забити стрілку», «лохи», «лоханутися», «рекетири», «кришувати» та багато інших, що мають відношення до справ кримінального світу. За словами першого президента незалежної України Леоніда Кравчука тоді ж відбулося зрощення колишньої компартійної номенклатури і криміналітету – у перших була влада, а у других – гроші. А на кладовищах багатьох міст України з'явились чисельні могили тих, хто хотів, але не зміг «жити красиво».

До кінця президентства Леоніда Кучми така боротьба перейшла в іншу площину – виділилась група лідерів, які почали вирішувати конфлікти між собою в основному з використанням важелів влади, сфери впливу були між ними поділені. Ділити почали вже серйозні об'єкти, наприклад – «Криворіжсталь». Сильний президент Кучма був арбітром у конфліктах, які все ж інколи виникали. Так продовжувалось до «касетного скандалу», після якого сутички між тими, хто використовував державу Україна, як свою власну годівницю, спалахнули з новою силою. Варто кілька слів сказати про людину, без якої цього скандалу просто не було б. Такий собі «патріот» майор Мельниченко за його власними словами підсунув під диван, на якому часто сидів Кучма, диктофон і в такий нехитрий спосіб довідався сам і зміг повідомити загал про масу цікавих деталей з життя українських «державних мужів». Ну що тут скажеш? Любить Мельниченко Україну до нестями і все тут! І напевно через цю любов хтось фінансує його постійні поїздки і проживання, в тому числі – й за кордоном. З цього випливає, що ослаблення президента і гризня між олігархами вигідні комусь і за межами України.

Спробу примирити олігархів між собою зробив Віктор Ющенко, але його заклики до примирення в стилі відомого героя мультфільмів Кота Леопольда свідчать, що в психології голодних щурів Віктор Андрійович розбирався (принаймні – на той час) значно гірше ніж у бджільництві. За час його правління мільйонери і мільярдери примножили свої статки, а потім і «посунули» Ющенка-«миротворця». Прихід до влади Януковича приглушив конфлікти в «українській еліті» (вибачте, але без лапок це написати – рука не піднімається). Але в ешелонах трохи нижчих за мільярдерські війна на знищення продовжується. Враховуючи апетити олігархів і їх небажання поступитися хоча б на йоту своїми статками, логічним виглядає знищення середнього і малого бізнесу в «провінції». Але для України традиційно, що основний тягар податків приходився саме на них. Тому для виплати зарплат і пенсій є три принципових шляхи – гроші позичити, надрукувати або «з'їсти» когось з олігархів. Перший шлях нереальний – «нє дают с», другий – шлях до гіперінфляції. Третій шлях дає можливість Януковичу виграти час для маневрування перед президентськими виборами 2015 року, але може викликати серйозні проблеми у компанії олігархів – вони можуть почати чинити опір через страх самим бути «з'їденими». І тоді не факт, що останнім «суперолігархом» буде саме Янукович. Єдине, що не викликає сумніву – варто лише запустити «процес поїдання» мільярдерів і це призведе до того, що від олігархії Україна перейде до диктатури.

Диктатура однієї особи (як варіант – однієї Сім'ї) буде означати завершення процесу узурпації влади, яка почалася Конституційним Судом введенням у дію Конституції 1996 року. Одна супербагата сім'я, у якої, до того ж, зосереджені всі важелі влади, буде почувати себе надзвичайно комфортно досить довго. Підозрюю, що до появи її якихось більш-менш дієвих конкурентів може не дожити не тільки моє покоління, але й кілька наступних. Якщо, звичайно, сім'я не пересвариться між собою, або не сяде в один несправний літак. Та це подія малоймовірна, більш вірогідним в такому разі є продаж іноземцям української землі і поява на ній кількох мільйонів вихідців з Азії. Тоді, через кілька десятиліть про Україну будуть говорити не як про державу, а виключно, як про територію.

Мене швидше за все будуть дорікати за песимізм, але давайте поглянемо на два десятиліття нашої новітньої історії. Давайте подивимось на швидкість деградації українського соціуму, і це – в ситуації, коли за стартову позицію ми мали не нормальне суспільство європейського типу, а посттоталітарну країну – колишню московську колонію. Врахуємо, що на останні вибори не прийшли близько половини виборців, що на акції, які організовуються опозицією, приходять зазвичай кілька сотень осіб, що в цій країні поки кожен вирішує свої проблеми поодинці. Зрозуміємо, що незважаючи на те, що країна сидить по вуха в лайні, небезпеку усвідомлюють одиниці. Країна, фактично, без армії, без права, без справедливих судів, без дієвої влади. В цій ситуації тому, хто вважає, що в Україні все гаразд і що можна ще почекати, раджу зняти рожеві окуляри. Усвідомлення загрози, яка нависла над країною, є першим кроком до її порятунку. На українському годиннику вже без п'яти хвилин північ. Українці всього світу – єднаймося!

Микола ОСІПЧУК, lelekanews

You have no rights to post comments