Гасло «Вся Україна – Врадіївка» зачепило за живе багатьох, однак виявилося правдивим лише наполовину. Часто страждаючи не менше, ніж мешканці Врадіївки, українці з інших регіонів повстати не наважуються.

Семиполки, що в Броварському районі Київської області, не стали винятком. Восени 2011 року село гриміло на всю державу відлунням пострілу Віталія Запорожця – «народного месника», який застрелив із рушниці місцевого майора міліції Миколу Симоненка. Запорожця в селі вважають героєм. «Колись мені урветься терпець, і я…» – кажуть тут. І чекають дива.

«Чого ж ви не стріляєте?»

Два роки тому сподіватися бодай на щось перестав Віталій Запорожець. Вересневого вечора він зі зламаною міліціонером рукою прийшов додому, взяв рушницю, повернувся в кафе «Лелека» й вистрелив у майора.

Зупиняємося біля хати, де Віталій жив удвох зі своєю мамою. Сьогодні старенька мешкає тут сама. Побачивши машину біля будинку, Наталія Запорожець гасить світло. Про зустріч ми не домовлялися заздалегідь.

«До неї міліція їздить, лякає…» – пояснює темряву у вік­нах броварський хлопець Олег. Він один із десятків людей, які намагаються бодай чимось допомагати матері Віталія. Телефонує жінці – й та виходить із будинку. Називає хлопця сином, обіймає його. «Хворію я», – вибачається за свій «домашній» вигляд тьотя Наташа, як називають цю привітну сиву жінку в селі. Й одразу додає, що все не так і погано. Адже Віталія у в’язниці вже не катують. А її всі підтримують. І односельці, і броварські свободівці, і друзі…

«Міліція вночі до мене стукала, – розповідає про останній візит правоохоронців. – Вони казали, що я маю відшкодувати 150 тисяч морального збитку. Де я їх візьму?.. Кричали, що відвезуть мене до будинку престарілих, а хату продадуть…»

«А мені хто компенсує моральну шкоду? – зітхає пані Наталія. – Побили, покрали…»

Наталію Запорожець витягли з будинку вже наступного дня після пострілу Віталія. Молодшого сина жінки – хлопця вона називає Вовкою – теж затримали.

«Усі люди це бачили. Бачили, як забрали мене о першій ночі в чому була. Знущалися, говорили страшні речі. Казали, що я шлюха, проститутка – вибачте за такі слова, але чи їм не соромно було мені таке верзти? Я кричала. Кричала, щоб почув Вовка, не знала навіть, що його теж уже затримали. Їх 13 чи 15 було. З автоматами, з пістолетами. Вони погрожували, що застрелять ме­­не, вб’ють. Я казала: «Стріляй­­те. Чого ж ви не стріляєте?». У міліції жінку протримали майже до­­бу. «Я вже не знала, що мені робити. І плакала, і голосила, і навколішки стояла. І питала, яка їх мати виховувала, адже я їм не тільки мати, а й бабуся вже за віком. Питала, чи це в академії якійсь у них викладали таке... Думала, що, може, там знайдеться хоч один порядний чоловік… Невже жодного? А вони потім увім­­кнули комп’ютер і показують мені – якийсь хлопець повішений на березі. Я кажу: «То не мій син. Але якщо це мій Віталій, тоді відпускайте, буду готуватися до похорону…»

Коли пані Наталія повернулася з міліції, скрізь на її городі були розкидані пляшки з-під коньяку. Також міліціонери встигли не раз посмажити шашлик. Хату не опечатали. «Так, якийсь папірець наліпили. Але всередині було накурено. Заходили, брали що потрібно. Винесли речі Віталія, гроші, літературу нову, яку він тільки купив, взуття, – перелічує жінка. – І навіть люстерце, у яке дивився. І ножиці, якими обрізав нігті. Віталій братової сорочки ніколи не вдягнув би, а вони позабирали навіть шкарпетки випрані… Як їм не соромно?»

Довгий час мати не могла передати синові пакунок. «У мене ноги негодні, дівчина-сусідка допомагала носити ці торби. Але два тижні поспіль їх ніхто не приймав. Сміялися наді мною та посилали. Навіть одяг йому передати не могла… А я ж бачила, як його забрали голого».

До Чернігова, де Віталій провів деякий час, жінка возила ліки від туберкульозу – хлопці, розповідає, накупили на 2000 гривень. Не хотіли брати й це. «Я казала, що то не синові, а всім в’язням, – згадує жінка. – Але ніхто їх не взяв…» Вперше потрапити на побачення з Віталієм вона змогла лише за рік після його затримання.

Зараз, каже, до сина ставля­­ться нормально. «Ніхто його не катує, не б’є. Але ж був такий побитий. Хлопці розказували, що не ходить, а його носять, бо дуже побитий», – повторює Наталія Запорожець.

Син був її останньою надією. «У мене Віталій такий був… Він двадцять разів на день міг передзвонити і спитати: мамо, чи в тебе ліки є? Чи в тебе їсти є? Чи Вовка телефонував? Я лише на нього й сподівалася. Тільки на Віталія. Вовка одружений, у нього своя родина, там теж мати хвора у Валі. Вона ж не кине свою матір і не сидітиме наді мною». Утім, жінка сина не засуджує.

Не єдина проблема

Дні, коли затримали Віталія, згадують зі сльозами на очах не тільки його родичі. «Моя донька тоді сиділа тут, на кухні, й плакала кілька годин поспіль. Повторювала: мамо, але ж Віталік правильно зробив», – розповідає одна із сільських жінок. Майор Симоненко постійно брутально чіплявся до її 17-річної доньки. Як і до інших дівчат. Бив людей, відбирав гроші…

Але, певна річ, був не єдиним лихом у Семиполках. Розповідають тут про звичні для всієї країни речі: заасфальтовані наполовину вулиці, у які «закатали» гроші, про ями й про брак ліхтарів.
І про сільського голову Миколу Василенка, який узимку збив місцеву мешканку й втік із місця ДТП. Від постраждалої Надії Дяченко відкупився, кажуть у селі. Коштувало це $1400.

«Він після роботи дуже «втом­лений» завжди, – констатує селянин Микола Боровик. – Василенка нерідко бачать у місцевому кафе «Експрес», де зупиняються на трасі далекобійники. Там, кажуть, наливають і 12-річним дів­чатам». «Там узагалі притон. Наркота», – бідкаються. Одна з жінок згадує, як після відвідання «Експресу» відкачували в реанімації її неповнолітню доньку. Та навіть говорити не могла. Міліція не звертає на діяльність таких закладів жодної уваги. Натомість має інші проблеми.

Микола Боровик розповідає, що взимку голова з незрозумілих причин вирішив забрати до будинку перестарілих його прикуту до ліжка матір. «Чому? Чи я хворий, чи я дурний, чи я алкоголік? Якщо так, дайте мені довідку, щоб лікувався», – розводить руками чоловік. Неньку, за якою доглядав разом із дружиною та дітьми, віддавати не хотів. Щоб залякати його, сільський голова вночі перелазив через паркан разом із двома міліціонерами. Вибивав двері до хати ногами. Ображав сусідів, які намагалися заспокоїти «гостей».

Є й земельні історії. «На Сукачі – урочище неподалік – виділили 700 ділянок. 700 паїв у межах села. Ніхто із селян землю не отримав. То земля для людей. Але село – це не люди, – розводить руками Микола Боровик. – Це я не знаю хто… Сільські нічого не отримують, бо з того немає прибутку. А треба ж щось у кишеню покласти».

Ще один місцевий Іван Петрович розповідає, що днями спілкувався з хлопцем, який знає шістьох людей із Василькова й трьох із Обухова, котрі вже придбали на Сукачі ділянки. По $1000 за сотку.
Про актуальні проблеми та образи тут говорять годинами.

Чорний попіл

Утім, найгарячіша точка Семиполок сьогодні – це не продана бозна-кому земля, а вулиця Єсеніна. Тут, у старій сільськогосподарській будівлі, ще влітку відкрили незаконне виробництво. Відтоді мешканцям сусідніх вулиць фактично нічим дихати. «Неможливо вікна відчинити, неможливо одяг сушити надворі. Пече в горлі, пече в носі, – розповідають у Семиполках. – Чорний попіл осідає в криницях».

Міський голова, який інколи приїжджає сюди разом із політиками та журналістами, стоїть на позиціях «немає документів на діяльність – немає й діяльності». Та лише розводить руками, мовляв, будівля перебуває в приватній власності.

Приватна тут не тільки власність, а й охорона – кремезні немісцеві хлопці, які постійно погрожують селянам, заради розваги стріляють собак і, кажуть, інколи красуються «формою» Партії регіонів.
Одній із жінок, яка намагається протестувати проти виробництва, охоронці погрожували спалити вщент хату разом із родиною.

«Моя мама проходила повз із собакою. Вони застрелили пса, – розповідає селянка Лілія. – Просто так. Вона почала кричати. Ті облаяли її у відповідь. Потім я почала з ними сваритися… То серед ночі прийшли до мене, витягли з двору й стали кидатися в бійку».

А наступного дня написали заяву на жінку. Звинуватили в тому, що «ображала їх, що неадекватна». У міліції їй довго пояснювали, що коли не заспокоїться, то проти неї порушать кримінальну справу.

«Моїй доньці та її подрузі охоронці сказали, що вивезуть їх до лісу й зґвалтують», – розповідає інший селянин. Люди жалілися на погрози сільському голові. Як розповідає пані Лілія, на її такі скарги Василенко відповів: «То ще за щастя вважай, якщо тебе зґвалтують».

«І це голова!» – розводить руками жінка. Тут, щоправда, кажуть, що не обирали його – обирали військова частина та інші «підневільні». Ніні Михайлівні із Семиполок спалили сарай. Вона підійшла до Василенка, розповіла. «Будеш багато балакати – хата згорить», – почула від «першого хлопця на селі».

Марно скаржитися й право­охоронцям. «Міліції байдуже», – констатують у селі без жодного здивування. Колеги Симоненка намагаються просто ігнорувати мешканців. «Моя сусідка вже вісім разів викликала міліцію до чоловіка, який її б’є. Жодного разу не приїхали», – розповідає селянин.

Пересвідчитися в тому, як пра­­цюють місцеві правоохорон­­ці, мав нагоду й Тиждень. На виклик міліції у відповідь на погрози з боку охорони виробництва прибувають чоловіки, яких селяни ідентифікують як міліціонерів Олексія Рябцова та Михайла Олексієнка. Останній ледь тримається на ногах і вдягнений у футболку з промовистим написом «Dangerous». Утім, з’я­в­ляються вони на вулиці Єсеніна суто з цікавості – відрекомендовуються як прості «громадяни України» й, певна річ, не приймають заяви. «Правоохоронці кришують виробництво», – впевнені тут.

Прикметно, що подати заяву мешканці Семиполок (зі схожою проблемою – відмовою прий­мати заяви – стикалися й у Врадіївці) не можуть не тільки «своїм» міліціонерам. «Ми їздили до Броварської прокуратури, нас там не прийняли, – розповідає пані Лілія. – Один чоловік возив нас до СБУ в Бровари, стукав-стукав у двері… Ми просто не знаємо, куди бігти».

Погрожують людям не тільки на словах. Щонайменше трьох мешканців Семиполок, які наважилися прийти на зібрання з приводу незаконного виробництва та підписати звернення до одного з депутатів облради (загалом зібрали близько 80 підписів), звільнили з роботи вже наступного дня. Працювали вони в різних місцях, але всі в Семиполках, де свої важелі впливу мають і сільський голова, і міліція. Говорити про втрату роботи не хочуть, вважають це не найстрашнішим, що може статися з людиною.

На прохання Тижня про­коментувати ситуацію сільський голова відповідає запитанням. І не одним. «Звідки ви знаєте про це виробництво? Хто надав вам інформацію про нього? Які місцеві мешканці? Хто саме? Так, я маю це знати». Зрозумівши, що поіменного списку не буде, Микола Василенко уточнює: документи «на все є, у мене зараз є пакет документів». І повідомляє: виробляються у Семиполках не «якісь вугільні брикети» (дізнатися, що саме коїться всередині, місцевим доволі важко, адже навіть пройти спокійно повз виробництво вони не можуть), а палети з тирси. «Передусім ми повинні виходити з того моменту, що палети випускаються для енергетичної могутності нашої держави», – коментує ситуацію навколо підприємства, яке заважає жити простим людям. Самі ж селяни, каже голова, «раніше лаялися між собою», а тепер переключили увагу на гостей. У відповідь на запитання про погрози на адресу громадян Микола Петрович кидає слухавку й більше не піднімає її.

Є в селі такі, хто не мовчить і не приховує відчаю. «Якщо зі мною щось станеться, буде зрозуміло чому. Багато балакаю, – зауважує Іван Петрович. –Так, ми залякані. Люди залякані». За хвилину додає: «Але Запорожець усе правильно зробив.

І я зроблю так само. Якщо ніхто не допоможе, доведеться стріляти. Колись усім терпець урветься…»

Скільки таких українських сіл, таких думок, такої гіркоти?

Джерело: tyzhden.ua

Депресивне відео: молоді дівчата розповідають, чому хочуть поїхати з України

Студенти презентували соціальну рекламу про життя молоді в Україні.

Так, на відеоролику "Нам потрібна наша країна, а чи потрібні ми їй?" з'являються дівчата-студентки, які розповідають про те, як їм живеться в Україні і що чекає їх у майбутньому.

Зокрема, одна з них каже, що закінчила школу із золотою медаллю, а інша ділиться, що є дипломанткою багатьох міжнародних конкурів. Ще одна каже, що навчається в творчому виші та має безліч цікавих ідей.

Однак їх усіх об'єднує одна фраза: "Але моя країна щодня вбиває надію на щасливе життя".

Далі у ролику пояснюється, чому. Відповідний відеоряд про лікарні підтримується текстом, що в нашій країні краще не хворіти і що в умовах вітчизняних лікарень неможливо одужати.

"Я не хочу жити в бруді та їздити у жахливому транспорті. Мої колеги, а в майбутньому і я вимушені працювати за одну тисячу гривень. Я хочу створити родину і мати дітей. Але коли, ми, двоє молодих людей назбираємо гроші на квартиру, яка щонайменше коштує 35 тисяч доларів?", - запитують дівчата.

Наприкінці відео, студентки кажуть, що хочуть жити в Україні і можуть розвивати культуру і науку, народжувати тут дітей.

"Але ми змушені будемо поїхати звідси туди де є комфорт, культура і піклування про людей", - йдеться у відео, на тлі зібраних валіз.

Джерело: pravda.com.ua